Володимир

Осипчук-Скоровода

 

ІНШІ ПРО ТВОРЧІСТЬ АВТОРА

Життя як пошук

Володимирові Осипчуку — 65

Здавалось би – що людині треба? Маєш сім’ю, гарну роботу, можливість кар’єрного зростання... Але ж – ні. То не для всіх. Для одержимих, диваків і поетів цього замало. Вони постійно націлені на пошук, на відкриття, на осмислення, досі ніким не осмисленої, суті людського існування – кореня і крони буття світу. І то незалежно: чи ти фізик, чи – агроном, чи просто поет. Шляхи цього пошуку у кожного свої. І то зазвичай часто непередбачувані, сумбурні. Але мусимо зауважити, що жоден із правильних і рівних, сиріч – пересічних митців чи науковців не досяг жодного художнього вияву і не зробив жодного наукового відкриття. Бо ж істинне лежить поза межами понятійних сприйняттів і окреслень, воно потребує неадекватного – інтуїтивно-чуттєвого, образного та асоціативного проникнення в потаємні глибини світу. І тому для пересічної людини це часто видається дивним та химерним. Воно не вкладається в суспільні стереотипи.

Володимир Осипчук (тепер уже Осипчук-Скоровода) прийшов до поезії й науки з київської заповіданої землі. Народився він у селі Селезнівка Сквирського району, в родині сільських інтелігентів. За його словами, батьки мали незакінчену вищу освіту, Семен Левкович Осипчук (Одеський фінінститут), Галина Федорівна Матвієнко (Кременецький педінститут, історія). Володя закінчив Таращанську середню школу-інтернат із золотою медаллю. Далі був механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка, 1980 року заочно закінчив радіофізичний факультет Шевченкового університету по спеціальності “лазерна техніка”, 17 років працював інженером-дослідником теоретичного відділу на заводі "Арсенал". Орієнтується у проблемах віброзахисту точних, прецезійних приладів, застосованих для прицілювання стратегічних та тактичних ракет. Але онтологічно у ньому жило слово та генетичне відчуття свого українського кореня. Воно і покликало його на новий шлях.

Спочатку Володя став відвідувати літстудію на заводі «Арсенал», а на початку бурхливих 90-років повністю пориває з інженерно-дослідницькою роботою віддається творчим пошукам в літературі, археології та історії рідного краю. Він всерйоз і надовго заглиблюється у витоки української писемності й культури. Береться за дослідження давніх пам’яток рідної культури, зокрема – «Слово о полку Ігоревім» та «Велесова книга». І, попри всі сумбурності та карколомності, досягає неабияких успіхів. У нього виходять книги “Вістина” (1996). «О милий Боже України» (2006), «Устань у Сварзі» (2008), «Гора Ора» (2011), «Воля Перуна» (2012).

Але першою була книга поезій «Дерево Роду» (1990). Впродовж останніх років Осипчук-Скоровода плідно працює з композитором Володимиром Ілемським та провідними українськими співаками (Василь Волощук, Віталій Білоножко, Василь Бокоч, Олександр Василенко) над створенням ліричних пісень. Підготував книгу нових поезій «Родень», має комп’ютерний рукопис 8-ми книжжя «Український абсолют». Тож успіхів тобі, друже, у твої 65. З роси й води.

Микола Ткач

"Літературна Україна", № 43 (5572), 6 листопада 2014 р.

Примітка: На сторінках цього номера "Літературної України" можна прочитати невеличку підбірку сонетів з книги вибраних поезій В. Осипчука - "Родень".

 

ПЕРЕДМОВА ДО КНИГИ СОНЕТІВ В.ОСИПЧУКА -СКОРОВОДИ "РОДЕНЬ"

«Транстисячолітні сонети В. Осипчука-Скороводи»


Класичний розмір сонета - п’ятистопний ямб, побудований з двох катренів і з двох терцетів.Складним утворенням є вінок сонетів, а також вінок вінків тощо. Від сонетів світових класиків і до білих сонетів Д.Павличка – епохи й цілі ери. Здавалося б, уже все – сказане, все – відкрите, все – оцінене й винагороджене. Але майстри сонету не покладають своїх рук і , докладаючи неймовірних зусиль,  продовжують натхненно працювати в цій традиційній царині.

Чималим сонетарієм у нинішній українській поезії заявив і Володимир Осипчук-Скоровода. Його сонетні корені сягають воістину десятків і десятків тисячоліть нашої майже невідкритої історії, що залишили цивілізаційні сліди у Північному Надчорномор’ї, у Придністров’ї та від Дунаю і Карпат аж до Пенджабу чи й Тихого океану – в Санскритській ІндоЄвропі.

Русло поезії й сонетних струменів його іскряться всіма барвами веселки й кольорами та відтінками багато тисячолітніх подій, що відгули у наших стражденних і уславлених героїчних краях, самодостатню палітру яких створює кожен зрілий митець, для кого вона водночас є і заявкою на стиль, на самобутню своєрідність. Відлуння його сонетних дзвонів не губляться в тисячоліттях, а, навпаки, свіжою руною повертаються в наше сьогодення, нашу Майданну Революцію Гідності чи й нав’язану криваву гібридну війну.

Нікому З НАС НЕ СПАДАЄ НА ДУМКУ, НЕ ПОМІЧАТИ СОНЕТНОГО ГУСТОПИСАННЯ Й оригінальної метафоричності майстра кованої форми В.Осипчука-Скороводи. Все це наявне, в допустимих дозах і не вважається самоціллю, бо спрацьовує в нього в кінцевому результаті на сонет, архітектоніка якого – сприйнятна, хоча на перший погляд, позбавлена ковалентності, якщо неє довільною. Але в цьому ж і – стиль автора, його впізнаванність. Ці сонети не переплутаєш ні з чиїми іншими, а це вже – немалий успіх.

Весь сонетний доробок цього оригінального автора претендує означитися сонетною Л і н г в о – а р х е о л о г і єю. В них не відчувається маніпулятивності чи експериментаторства, не кажучи вже про учнівство, це – зрілі пласти творчого набутку, явлені нам за останні десятиліття у вигляді сонетів канонічність яких митець зумів зберегти, вдавшись до власної сонетної структури.

Сонети В.Осипчука-Скороводи несподівані, а тому вони – віртуозні і не наслідують жодну до нині відому нам сонетну школу. Всі вони – самостійні твори, хоча, до певної міри, тематично дещо тавтологічні, але це ніскільки не применшує їхньої питомої вартості. А піднімає самодостатність і підкреслює їхню довершеність.

Арсенал виражальних засобів у автора збагачений як вдалими порівняннями, так і несподіваними й невимушеними природними  метафорами тощо, а це, в свою чергу, привносить свіжі подуви у самобутню творчість нашого майстра.

Композиційно його сонети також – своєрідні, адже в них присутні – теза, антитеза, синтез, кульмінація, які вкладаються в заданий сонетний алгоритм, збагачений лірико-філософськими знахідками.

Прикметним для В.Осипчука-Скороводи є його самобутня, ні в кого не почерпнута, йому Богом дана сонетна археологічна лінгвофілософія , завдяки якій доступними стали обшири езотеричного сонетописання, чого не зустрічаєш більше ні в кого, де розгортаються бажані, несподівані смисли, а не ілюзії.

Також можна запрогнозувати й те, що навіть учнівський намір епігонства тут не пройде, бо він просто неможливий. Всяке наслідування, як ми знаємо, тут виглядатиме, принаймні, карикатурним, а, отже, створити свою школу сонетярів митцю буде нелегко, якщо він поставить це собі за мету.

В сутнісній інтонації сонета, в його оригінальній побудові, в характері ліричного героя, у вигранюванні образу автор фактично є волхвом за своєю сутністю, українцем за народженням і прозірливим провидцем – за генетичною пам’яттю.

Форма сонета завше замала для автора з надміром знань і надміром почуттів, які проливаються через креш сонетного ритона.

Володимир Осипчук-Скоровода талановито вміє душевний темп відкриття перекласти на мову сонета, на миттєві спалахи образів, що закарбовуються і після всього спонукують до повторного прочитання творів.

І.Франко, М.Рильський та Й.Бехер теоретично обстоювали класичну форму сонета, його лаконізм і суворі канони якого не дають найменшого місця пустопорожній балаканині, дисциплінують думку поета і владно велять йому зосередитися на головному образі – ця сентенція стала класичною на захист кованого сонета.

Д.Павличко також, обстоюючи форму сонета, говорив: «Справді-бо, писати чи не писати сонети – пусте питання, яке може виникати лише в глухій літературній провінції. Сонет як жанр, як ліро-епічний вид поетичної творчості, нічого такого не має, чим він міг би вічно прирости до однієї епохи. Сонет – то є архітектурний принцип, а не декорація, - писав М.Зеров. Коли хтось декорував ці конструкції у ренесансному стилі, то чому ці хороші пропорції не можуть придатися для іншого стильового мислення?

І як зазначив Д.Павличко: «Найцікавіше в сонеті – це його багатовікова історія, дивовижна живучість, яка безсумнівно схована в його діалектичній протилежності поезії розхристаній, ще безсилій чи вже зруйнованій формально, поезії  безкрилих  фольклорних стилізацій і, зрештою, поезії геніїв, що встановлювали нові поетичні форми.

У справжньому сонеті повинна зникати його форма, бо лише в незримому вигляді рухом своїм поєднавшись із рухом ідеї, стає вона силою, здатною підняти твір на висоти поетичного мистецтва.

Володимир Осипчук-СкороВода – поет своєрідного складу, скоріше філософічного, аніж ліричного типу. Його духовна палітра збагачена відсвітами слави прапредківської давнини і діянь своїх сучасників. Своє натхнення майстер  бере з рідних дзвонкових джерел нашої праісторії і миттєвостей сьогодення. Сонет його, як правило, невіддільний від його белетристично-наукового, не менш цікавого, викладу несподіваного бачення в тих чи інших фактах найнесподіваніших явищ з такими ж висновками. Йому даються відкриття, заради яких варто працювати й варто творити.

Сонети В. Осипчука-Скороводи – це як прорив потоку підсвідомості, як згустки питомої творчої плазми, явлені у вигляді кульових блискавок. Водночас вони обійдені байдужістю, є жваво присутніми у численному творчому доробку майстра пера, а також позбавлені піднесеної пафосності чи навіть єлейності. Це – строгі воїни, що прийшли з глибин тисячоліть зі своїм кованим апробованим статутом, не дотримуватися якого просто неможливо.

Не випадає ілюструвати деталями й знахідками, яких цілком достатньо, щоб тримати золоте гаптування тканини кожного сонета. В усякому разі, тільки глибинна любов до свого народу здатна спонукати до тривалого і постійного сонетокарбування, що випало на долю досвідченому майстрові. Втім, кілька  афористичних рядків наведу:
Як відомо, сонет виник в Італії. ЩО ЗАФІКСУВАВ Джиакомо да Лентіні - 1220. У 1610 році сонет ходить в історію української літератури завдяки Мелетію Смотрицькому. Так, народившись у Сицилії, в епоху середньовіччя, сонет опанував Європу і через століття знайшов нову Батьківщину в Україні, де плідно розвиває і Володимир Осипчук-Скоровода, який несподівано приходить до сакрального Шостого Дня СвітоЗвершення. П’ять днів Світозвершення вже відбулися за Велес-Книгою 3600 років тому, які, мавпуючи,  повторює П’ятикнижжя Мойсея.

В цьому ШостиДенні суть і сенс нашого майбутнього існування. Від цього ми не відступимо ніколи – і нікуди не дінемося! Цього Покону  дотримувалися всі наші корифеї:Шевченко, Франко, Леся Українка… У Книзі Велеса Володимир Осипчук відкриває Євагеліє Старої Землі - від Велес Книги! Допотопної і Україномовної!  Відштовхуючись від єгипетської міфологія у 360 днів, де додаються п’ять катастрофічних днів ВолОс, знаходить у КНИЗІ Велеса  Пять Зцілених Днів і відтак знаходитьмеханізм Зцілення вже Шостого Дня! Через 3600 років. Це і є планета Нібіру-Неборух або Шоста Земля на Сварожому Колі з періодом 21600 років. Вони  й відгукнулися в «Транстисячолітніх сонетах В. Осипчука-Скороводи». Отже, незаперечними головними чинниками Звершення Світу є Яйце-Райце або Сварожєе Коло, Агнець Білояр-Огнищанин та Небесний Змій-Ложний Бог, якого перекодовують в Дніпро! Не вийде. Дныпро-Дракон скрес!

ВЛАСНА  КОПАЛЬНЯ  МИТЦЯ (продовження)

Свіжа остання добірка сонетів Володимира Осипчука-Скороводи позначена викристалізуваним, своєрідним стилем впізнаванності, багатоплановості й, водночас, глибинно-розпростореного викладу самої будови твору. Перш за все, вони (сонети) не перепиняють нашої, української традиції, всіляко й невимушено, естафетно передають безперервно  нашу історично-художню напругу тяглости і в такий спосіб священно оберігають українськість.

Крім багатьох перспективних рис і якостей, вони в собі несуть бінарний заряд і завжди свіжий потенціал рідномовних загадкових символів.

Українська художня символіка своїм корінням сягає до скитських глибинних часових горизонтів, зберігає всі ознаки традиційної української національної ментальности, сформованої протягом багатьох тисячоліть, і яка належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Поетові поталанило вдало переплести в своїх сонетах-самородках  багато невідомих цікавих колізій з минулих епох і нашим бентежним, таким жертовним, неспокійним сьогоденням.

Тому підтекстове значення кожного образу-символу метафорично прочитується в усіх сонетах Володимира Осипчука-Скороводи, не як атрибут віртуального, створеного ним заново, світу, а як опоетизовані сторінки нашої невмирущої історії, сакральне приховане значення якої є очевидним явищем. Це – творчий стан душі майстра, який поет зберіг і розвинув далі в міру своїх надлюдських можливостей,  і далі спроектував у нащадству, нічого не порушивши в усталеній літературній традиції. В цьому він перегукнувся і позмагався у своїй вишуканій майстерності з багатьма нашими попередниками: Данте, Петраркою, Маро, Саррі, Шекспіром, Пессоа, Ронсаром, Камоеньшом, Унамуно, Брехтом, Кенталом,  Песанья, Гвєздославом, Дю Белле, д’Обіньї, Корнелем, Ередіа, Рембо…та нашими класиками-співвітчизниками, визнаними майстрами сонету.

Сонетіана не закінчується на Володимирові Осипчукові-Скороводі!, бо й він не є вичерпним. І тут заслугою сонетяра стає те, що він вдався до «с в о є ї» теми, яку судосив на власному напрямку неймовірних творчих розробок – власній копальні митця.

!!! Щойно отримав приємне ПОВІДОМЛЕННЯ, що 21 березня 2015 року необхідно прибути в Київ на вручення ДИПЛОМА УМА ОрІдей. Отже, ми   –   перемогли!

Обіймаю тебе, мій  Друже й Побратиме. Щиро зичу міцного здоров’я, подальших наукових і теологічних відкриттів та творчого ужинку, щастя й миру Тобі! 5 березня 2015 року

Дмитро Шупта, Заслужений працівник культури України, академік УМА Орід
Одеса, 09-11.01.2015р.

 

Нове прочитання “Слова” Володимиром Осипчуком


Математик, поет і літературний критик Володимир Осипчук багато років досліджує тексти давньоукраїнських писемних пам’яток - “Слова” і Велесової Книги. Результати своїх міфо-поетичних осягнень В.Осипчук оприлюднював на наукових конференціях, “круглих столах”, літературних вечорах, у дискусіях із науковцями, публікував у різних виданнях і нині   пропонує  до друку солідну працю про ”Слово”. Незвична новизна й дискусійність дослідження додають йому певної інтриги й виводять читача за межі узвичаєних коментарів. До того ж коментарів тих стільки, як і коментаторів. І це зумовлено не так різними особистісними підходами, рівнями знань коментаторів, як – неоднозначністю мови, самою семантикою тих утаємничених текстів, що їх, поза всяким сумнівом, творили богонатхненні люди. Адже ці священні тексти послані через століття для нащадків як знання глибинної сутності, тому витлумачити їх загальнозрозумілими поняттями майже неможливо.


Процесові осягнення тих сутностей допомагає  натхненне прочитання  їх Володимиром Осипчуком. Але тут на коментатора лягає надзвичайно велика відповідальність – не ускладнити, не затуманити, не спотворити ясної суті першотвору. Звідси випливає й необхідність дуже продуманої назви коментарів-осягнень, яка має бути ключем як до самих коментарів, так і до першотвору. І ще дуже посутнє загальне  застереження: автору необхідно відмовитися від  викладу у формі дискусії з попередніми коментаторами, бо за цим губляться його власні яскраві цінні знахідки й відволікається увага від головного – вести свого читача-співбесідника тонкими ланками асоціацій до суті, закодованої у першотворі. Навпаки, істинність своїх знахідок необхідно підсилювати позиціями інших коментаторів. А про принципові дискусійні несходження позицій можна сказати в передмові, де обґрунтовується власна методологія.


Отже, автор сам має внести відповідні корективи у текст дослідження, аби усунути самодостатню дискутивну зайвину й цим самим підсилити самоцінність власної праці. Головне – обґрунтовувати власні реконструкції без надмірної заінформовності, і тоді у читача легше складатиметься цілісне уявлення про глибинний духовний світ “Слова”.


У цілому ж підтримую спрямованість цього натхненного дослідження на осягнення кореневих цінностей української культури, зокрема її державотворчої складової, що особливо потребує актуалізації в нинішню пору розвитку української політичної нації й розбудови Української національної держави.


Олександр Шокало, письменник, культуролог, сходознавець

 

Відгук на «Волю Перуна» Володимира Осипчука

Дуже важко сприймати літературно-філософський чи публіцистично-науковий твір.
До того ж, він наповнений емоційно-підсвідомим фактажем і грунтується на власній, а не загальноприйнятній термінології, на взятих «із голови» висновках. Навіть і тема розповіді пересипана віршами, не завжди до снаги кожному читачеві.
Але хто познайомиться зі змістом Трикнижжя автора, той порине у світ нових уявлень і пізнань, зуміє піднестись думкою до відземних і заобрійних почувань, охопити істину у всій її привабливості.


Проте предмет обговорення не така вже й проста річ у цій царині. Для його осягнення треба мати не лише дослідницьку підготовку, а й неабияку фантазію, щоб філософськи оглянути проблему в її цілості й повноті.
Поет із математичною освітою (і мисленням) В.Осипчук сміливо проникає своїм розумом в інші сфери позадосвідної діяльності людини, її навколишнього буття. Там, де не спрацьовує логіка, вступає у свої права інтуїція. І тоді піддаються розкодуванню не лише таємниці природи, а й людського мислення  й поетичної творчості.


Надзвичайно цікаво, аж до заперечення, автор  «Волі Перуна» розглядає секрети Шевченкової музи. Це одне із найважливіших спостережень у цьому науково-публіцистичному «прочитанні» генія. В.Осипчук визнає поезію «Мені тринадцятий минало» мало не закодованим твором поета! Хоч написаний вірш у засланні, майже через 20 років після самої події, й багато в ньому від авторського розумування (а ще більше від настанови самого дослідника); все ж такий підхід до сприйняття художнього тлумачення можливий, бодай із деякими застереженнями.


Звичайно осяяння «згори» в релігійно засліпленого хлопця допускаються, але тут же потрібно визнати, що сповідається цілком доросла і тверезо мисляча людина, яка наприкінці спогаду вдається до гострого звинувачувального випаду проти Всевишнього:«Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві,Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим. Людей і [бога] не прокляв!»  З таким «прокляттям» людей і бога, отже заперечення кріпацької дійсності й існування Найвищої сили – це водночас і зречення власної молитви до Бога, відчуття його самого, бо досить було маленькому прокинутись, як «Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло». Не все, мабуть, у цьому вірші можна розглядати однозначно, зважаючи на завершальну тут «інвективу» поета.


Та В. Осипчук у своїй черговій книжці ще раз переконав нас, що він вдумливий, самобутній читач і тлумач Тараса Шевченка, і йому вдається по-новому збагнути зміст віршів поета, але такий підхід не убезпечує автора від не те, що помилок, а й від остаточного й категоричного висновку.


Чи потрібний подібний погляд на творчість Великого Кобзаря? Слід відповісти ствердно: так! Це той камінець, що кинутий у застоялу воду шевченкознавства, порушить плесо своїми колами, очистить поверхню й у дзеркалі чистоводдя інші побачать під сонцем нові грані образів і думок поета, який у своїй поезії навіки закодував Україну!

Микола Шудря

1.03. 2012, м. Київ

"Українська літературна газета", № 6, 23 березня 2018р.

 

 

Божа Воля, чи Божевілля Волі, чи Воля Божевілля книги «Родень»

Кожна людина має свою дорогу долі. І ті дороги перетинаються з дорогами, з долями інших людей, як диких биків роги, як вода пересікається з кам’яними порогами на Дніпрі. На цих перехрестях життя відбуваються революції – майдани, віче, зустрічі. Там починається любов, і там людина може піддатися такому гріху, як блуд, тобто заблукати душею.


Отож бо 5 липня 2016 року, у селі Кадниця, що на Харківщині, поряд з Муравським чи Солонецьким Шляхом, зібралися  на Кобзарський Схід присвячений пам’яті місцевому кобзарю Гнату Тихоновичу Гончаренку, любителі поезії.


Ось козар без кобзи, художник НСХ України Іван Опанасович Пилипенко співає без супроводу музики: - «Кадницький вінок», а знана поетеса України Ніна Антонівна Супруненко повідала свою любов до Слобожанщини у вірші «Мій рідний край». Вона згадує кобзарську поезію покійних вже харків’ян  і їх дружбу,- Івана Мироненка та Степана Сапеляка. І із сумом стверджує, що вони раді були би цій зустрічі. І цю хвильку смутку робить ще сумнішою, буйнішою, своєю наджурбою поет, що прибув на Кобзарський Схід, аж із Києва, академік, арій, журналіст, член НСП України, історик, мрійник-пісняр – Володимир Семенович Осипчук-Скоровода, народженого в День смерті Сковороди. Журбу він наганяє ніби вітер, зокрема, презентацією своєю книгою «Родень - тисяча та один сонет».


Після його виступу читаю вірш Лесі Українки «Часто кажуть: «ясні зорі …». Володимир Скоровода повідав, що цей вірш Лесі Українки, як і багато інших її творів був вперше надрукований у місті Львові, у 1947 році. Що цей вірш є не тільки славнем Кобзарства, а і має глибокий підтекст вчення Скороводи. І чи не про нашого автора мовить Леся Українка:


 Але єсть на світі люди -
Необачні, безпорадні,
Що й при світлі сонця бачать І хаос,
і ясні зорі,
Кращі зорі, ніж небесні,
І хаос, темніший пекла.
Люди ті не знають світла,
Як там рівно, ясно, біло.
В тих людей життя буває,
Мов порізнені листочки,
Де написані поеми
Божевільного поета. 18.07.1900
Люди ті не знають світу,
Але й світ їх теж не знає,
І говорить, що життя їх –
То писання божевільних.


В ході цієї зустрічі проводився обмін книгами. Я подарував своє остання створіння «Птаха Давнина» Майдан 2015 рік, а Володимир Скоровода нагородив мене своєю книгою «Родень» Сонети/ В.С. Осипчук-Скоровода. – Київ – Камянець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2016. – 704 с., іл..
Скажу відверто, товстих книг не люблю. І ось завертілася в моїх руках, така товща паперу. Правда і папір дає письменнику напір. Це ще твердив Остап Вишня. Та й сам автор Скоровода називає папір – Звіром (с. 23). Він пише, що люблю книжки, як Землю археолог. Тож, і я того Звіря прочитав, і наскільки він мене проглотив і здивував, що вирішую своїм подивуванням поділитися у своєму відгуку читача.


На кожній сторінці відкривається постійно щось новеньке, невідоме, цікаве, варте вивченню і перечитанню.
Цікава назва книги «Родень». У книзі з десяток пояснень цьому слову: на другій сторінці обкладинки вказано – Родень = Канів = Права Перемога. Родень це і батьківщина, це і криниця, і навіть Рим.


В книзі зібрано тисяча+один сонет. Але в книзі маються і либонь тисяча+одна Світлина, різних картин, фотографій, символів. На яких простежується історія України, історія Української літератури і найважливіше Українська Жертівна Людина. На першім місці світлин, це світлини автопортретів Тараса Григоровича Шевченка, а також світлини його картин – Катерин. Фотографії так переплітаються зі змістом сонетів, що важко стежити за думкою автора, не розумієш думку сонета. Однак постає зв'язок, що видається нашими знаннями, нашим баченням, розумінням навколишнього світу. Ось, наприклад Семиголовий Ізраільський Змій за Г. Сковородою. І дивування!


Сузір’я Дракон є суть Дніпро-Словутиць за Словом. - повернений Небесний Дніпро. Дякуючи саме Скороводі! Настав Час Визволення Сварожого Дніпровського Кола! (с.15). Працює шевченківське  пророцтво: і на небі, а не тілько на чужому полі в своїй хаті й своя правда і сила і воля."


А ось іде тут у порівнянні і Муравський Шлях, є земний, і ще званий у давнині соняшний «Солонцевий Шлях», дороги якого ведуть до Молочної ріки. а є ще ж і вищий Небесний зоряний Муравський Шлях, - і назва якого сходить «Молочний Шлях», і шлях на небі від розсипаної чумаками солі, тобто теж «Солонцевий Шлях» (с.98, с.171 Сонет 191).


І серед світлин багато Українських Прометеїв: Т.Г.Шевченко, Г. Сковорода, Леся Українка, Іван Франко, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Микола Руденко, Павло Тичина, Олесь Гончар, Катерина Білокур, Григір Тютюник, Володимир Івасюк, і цей перелік сягне аж до – Солонцевого Шляху. Однак до цього варто споглянути, що автор Скоровода прославляє і ряд поетів які у сьогоднішньому дню дають біль отому неправому. Це і Ліна Костенко, Василя Шкляр, Михайло Сидоржевський, Дмитро Павличко, Дмитро Шупта, Кобзарі -  Святогір, Тарас Компаниченко, Чорний та Білий Мамаї.


З перших сторінок книги вбачаємо залюбленість автора у магію чисел. Після Вістини буде Числово (с.29). Залюбленість розуму чисел постає з ознаки дат історичних подій. Хоч їх магія поки залишається за межею випадкового збігу і не є якимсь науковим атрибутом, проте автор не веде до принуди, до скоропалого висновку. Полишає тії незрозумілі явища збігу на роздуми людини.
Проте головною підпорою розуму книги, викладу авторського матеріалу, безумовно є передмова: - «Транстисячолітні сонети В.Осипчука-Скороводи», яку побудував і якою подивував академік УМА Орід, знаний поет з Одеси, заслужений працівник України, лауреат премії Григорія Сковороди – Дмитро Шупта. Хоча передмова почин має з Сонета  Володимира Скороводи:


Чим далі в глиб, - тим більше України!
Усі Слова були колись Богами, -
Маленькими – Великими збулись!..


Проте автор передмови у глиб книги не занурює читача, а підводить його до розуміння – що таке взагалі Сонетна Поезія. Посилаючись на Дмитра Павличка, Івана Франка, Максима Рильського, які відстоювали класичну форму Сонета, його лаконізм і суворі Канони, що не дають і найменшого місця пустопорожній балаканині, дисциплінують думку поета і владно велять йому зосередитись на головному образі – «Ця сентенція стала класичною на захист кованого сонета» (с.6).


І незважаючи, що Дмитро Шупта зосереджується на філософсько-історичній душі Сонета, він же все рівно зрівнює ці сонячні сонети Скороводи до кулявої блискавиці. Автор передмови вказує на потенціал Українських загадкових символів. Дмитро Шупта робить висновок: - «…значення кожного образу символу метафорично прочитується в усіх сонетах Володимира Осипчука–Скороводи, не як атрибут  віртуального, створена ними заново , світу, а як опоетизовані сторінки нашої невмирущої історії, сакральне приховане значення якої є очевидним явищем» (с.8).


Виважуючи історичну тему на поверхню сьогодення, Володимир Скоровода заявляє у своїх сонетах про циклічність подій Світу, їх повторення. Цикл одного дня триває 120 років, а Свароже Коло руху Світу триває 22 тис. років (с.590). А Пуруші 300 трильонів років, до якої автор не одноразово звертається, як до ключа золотої Скіфської пекторалі (с.19).


Володимир СкороВода у сонетах шукає і намагається дати розуміння нашої Української пуповини-серцевини-осереддя серця, як центра Європи і Землі. Це і Чуймацький, Солонцевий, Муравський Шлях і Дніпро, і безліч інших святих місць (с. 39).
Вчитуючись у сотні  сонетів Володимира Скороводи, з їх неодноразовими медитаційними повторами вбачаєш не лише цікаве історично-міфологічне видання. І хоч книга «Родень» всього-на-всього заявлена, як літературно-художнє видання. Однак це творіння вбачається мені, як науково-історична праця. Хай із заявою на Нову Релігію - Арійське Православ’я, на щось неординарне, на наукову-популярну працю у віршованій  формі.


Ці науково-поетичні виклади за формою сонетів не викликають, не збурюють на протистояння, а навпаки закликають до миру без отих пекельних хаосів війни. І той шлях до миру не випадково є Солонцевим Шляхом. Тому і вода у морі солона. І кров людська теж солона! І має дві системи, як Ціле – Артеріальну-Арійську та Венозну-Венедську! Володимир Семенович не раз змушує дивуватися  мудрістю своїх сонетів, у яких афоризми на два-три слова постають легендами і вірою (с.586, 606) задуматися над життям української людини між небом і землею. Читаючи «Родень» постійно насолоджуєшся поетичністю глибокого змісту словами неологізмами, які автор ніби дарує читачеві як ключ до освітлення-розуміння його текстів. Хоса Багато зустрічається незрозумілого. Та ось зустрічаєш словотвори – неоголізми, як : - Небожур’я, Небилон, Березове Небодубб’я, Часопростір Щасть, Пречорна Глиб, Кров Небес…


І відразу такі слова освітлюють текст із темряви.
Розумієш чому небо не рушиться, чому світ вічний, чому не треба боятися апокаліпсу, бо світ тримається на жінках, що зійшли із неба, на Богородиці Матері Покрови. І на Чоловіках-Роднях! Вони зв’язують - шлюблять Небо і Землю! Зміст книги дає розуміння сьогоденного часу очищенню неборушшя, що усі незгоди покинуть Україну, розвіються як темрява ранкова, що прийде осмислене оновлене життя. Саме цією новою вірою книги у невинний розум істини постає дивна і щира загрозливість книги «Родень», як Кінець Війні!


Та либонь, повторимося, що мудрість сонетів Скороводи не постає проти людини, що вони у протистоянні Добра і Зла захищають сили Добра. – «А у який бік рухається колесо годинника, яка різниця, аби один край їм був! «чесність, мир і любов!» - Так твердив Григорій Савич Сковорода у своїй байці: - «Коліщата дзигарські» так твердить у книзі «Родень» академік, філософ і головне безмежний мрійник Володимир Семенович Осипчук–Скоровода. І радісно, і сила у тому, що поет Скоровода не протиставляє свої Сонети проти інших релігій. Особливо це має стояти на варті освітянського орієнтиру на гуманізм, на відстоюванні прав людини, розуміння особливого права людини жити у Мирі, вивченню моральних засад.


Книга «Родень» висвітлює історію минулого не минаючи сьогодення. Серед сонетів знаходимо описи потрясіння кровавих подій, які здиблюються сьогодні на теренах України. Володимир Семенович сміливо викриває сьогоднішнє мракобісся, яке намагається життя людини поставити у залежність від багатих світу цього.   У кожному сонеті є Віра на плинність цієї – Скверни. Що все пройде і настануть, обов’язково – СВІТЛІ дні України! 


Творчість поета Скороводи пророча, як і Кобзаря, як у брата-двійника Тараса Шевченка – має громоподібну бойову силу. Тож не випадково за сотнями сонетів постають пісні, які виконують відомі на весь світ співаки України.


Зокрема, щойно написана пісня «Український Лелека = Український Абсолют», уже зібрала перші сотні переглядів у Ютубі – послухайте у виконанні з.а. України Василя Волощука. А пісня «Серед чорної ночі люблю я тебе» вже має тисячі переглядів.

М. П. Субота, краєзнавець

ПРО АВТОРА ВІДГУКУ

Субота Микола Петрович – краєзнавець, народився  08 травня 1955р. у селі Сковородинівка, Золочівського району, Харківської області. Освіта - середня-технічна. Проживає у селі Володарівка, Богодухівського району, Харківської області.  Займається історією рідного краю, фольклором Слобожанщини, самоосвітою. Автор книг та художньо-історичних описів: «Скора Вода», «Малий день», «Переднє слово», «Птаха давнина».
Громадський інспектор з охорони культурної спадщини Харківської області.

Маю нагороди: грамоти всеукраїнського, обласного, районного рівня, а також подяки та дипломи. Але найцінніше для моєї душі - це книги, подаровані особисто їх авторами. Такі презенти  отримую з 1969 року. Перший подарунок - за популяризацію книги О.Гончара «Собор».  Останні, особливо цінні для мене: «Жовтий Князь» Василя  Барки, (дар від  Української  Вільної  Академії  Наук у США, видання 2008р.), «Кричі Часу» Степана Сапеляка (вручив у 2015 році голова Харківського відділення НСПУ А.П. Стожук, видання 2011р.).

Говорять - краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Раджу переглянути одну із передач «Творчі зустрічі з Ніною Супруненко» харківського телеканалу А/ТВК, в якій йдеться про кобзарський схід на Богодухівщині. Відкинувши зайву скромність, можу стверджувати, що організатором цього заходу був я. Маю надію, що започаткований в 2016 році цей захід стане традиційним і суттєво розширить коло гостей, які цікавляться історією рідного краю, народним фольклором, чи просто захочуть відпочити літнього дня в цьому мальовничому куточку Слобожанщини.

Подивитись відео на YuoTube

Крім того, в ролику є епізоди за участю учасника зібрання – нашого київського гостя В. Осипчука-Скороводи, де він розказує про свою нову книгу, своєрідне філософське світобачення та, власне, кінцевий продукт його філософії – обрядовий символ ваджра.

Контакти: с. Володарівка, Богодухівський р-н, Харківська обл., 62140, е-mail: subbotaN55@mail.ru, тел.: 067-262-96-75.

 

Феномен Скороводи-Осипчука

4 листопада 2016 року на секції поетів Національної Спілки письменників України відбулося обговорення трьох кандидатів на державну премію Тараса Шевченка. Всіх трьох рекомендовано до розгляду експертною комісією при НСПУ.

Далі Андрій РАЇЛКО, ректор Міжнародної Академії розвитку наук та духовності буття про творчість В. Осипчука-Скороводи - тут.

 

 

Нащадок філософа і мандрівника

«Як тільки ви збагнете дивний сон цей,
Жар-Птиця нам народить знову Сонце...»

Це поетичні рядки з сонету Володимира Осипчука-Сковороди, який увійшов до його нової, другої книги чотиритомника - «Родень».

Досить скупо, але інформаційно правильно про неї надруковано відгуки у газетних виданнях. Та й неспроста, адже втямити й осмислити глибину ерудованості цього автора може не кожний і не всяк. Адже Володимир Осипчук-Сковорода володіє академічними знаннями з історії релігії і людства, цьому він присвятив усе своє життя - як нащадок філософа і мандрівника Григорія Сковороди.

Втямивши власне покликання, колишній талановитий інженер-винахідник пішов своїм шляхом за покликом душі і серця. Мабуть, правильно вчинив, бо його праця «Родень» оцінена найвищою радою присутніх на презентації осіб.

Він сам так вірить у це, що здатний захопити своїми переконаннями та силою і глибиною знань навіть байдужих до глобальних і духовних проблем людей.

Поезію Володимира Осипчука-Сковороди декламував метр художнього слова, народний артист України Анатолій Паламаренко, який зауважив, що інтуїтивно відчуває: ця книга є не лише новинкою на шляху до осмислення величі Тараса Шевченка; вражає особливе, індивідуальне авторське прочитання і бачення постаті нашого Пророка.

Завершити розповідь про видання хочеться словами великого поета Максима Рильського, які надруковані у цій книзі: «Тебе ми знімемо з хреста і ти воскреснеш, Україно!»

Леся САМІЙЛЕНКО

"Культура і життя", № 38, 16 вересня 2016 р.

 

Книгу «Родень» будуть висувати на здобуття Шевченківської премії?

У Будинку письменників відбулося представлення сьомої книги поезій Володимира Осипчука-Скороводи «Родень» (Ведучий заходу - Дмитро Шупта).

Під час представлення автор зокрема наголосив на тому, що Родень - це чоловіче начало України. У Книзі вирішено нашої проблеми ПервоРодності, здійснена Своє-Рідна глобалізація та обґрунтовано Шосте народження Цілої Землі».

Анатолій Паламаренко, народний артист України, зокрема, зазначив: «Інтуїтивно відчуваю, що це якась новинка... Ми є Український народ, а не народ України... Ця книжка особлива з пре¬красним портретом нашого пророка. Я йду до Тараса 69 років... Володимир Семенович дуже цікаво прочитує Шевченка, він уже прочитує його між рядками! Митець Осипчук дуже мудро підійшов до Шевченка… З іншого боку… У нього особлива підготовка... Прийде час і ця книга, ця глибинна наука і національна віра переможе!»

А далі митець прочитав такі твори поета: «Час струменить як Вирій Черепахи», «Не пантеїзм - Амеша Спента діє», «Явилась Мати наджива», «Могутній дух могутнього народу», «Мені минало 32».

Також виступив почесний голова Міжнародної академії оригінальних ідей Степан Болотенюк. Він прочитав свої твори, написані як продовження Шевченкових поезій і пообіцяв обов’язково написати відгук на цю оригінальну працю Осипчука.

Учасники представлення висунули пропозицію щодо висунення книги «Родень» Володимира Осипчука-Скороводи на Національну премію імені Тараса Шевченка.

ІНФ. УЛГ

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА, 1 червня 2016 року

 

Отзыв на рукопись Владимира Семеновича Осипчука
Гора  Божа  («Оріянське Православ’я»)

Данная рукопись является плодом многолетних поисков и раздумий автора, скрупулезно исследовавшего древние памятники древнерусской литературы: „Слово о полку Игореве” (в прочтении автора рукописи – „Слово о полку и гореве Игоря”), „Велесовая книга”, „Боянов гимн”.


Стиль изложения, система мышления и словотворчество Владимира Осипчука исключительно оригинальны. В этом как трудности, так и достоинства данной работы.
В рукописи рассматриваются фундаментальные понятия древнерусского сознания, в частности, категории Правь, Явь, Навь, которые остаются фундаментальными и для современной науки: с одной стороны, как концепция бытия и небытия (Явь-Навь), с другой, как основы цикличности бытия: Явь-Навь-Явь, с третьей стороны - как основа идущего из язычества Православия («Праву славим!»), где Права, Правь - мировой закон, определяющий развитие окружающего мира.


Автор рукописи реконструкции Велесовой Книги Заветной (ВКЗ) обращает внимание на важность событийного цикла с периодом 1800 лет, который находится в центре внимания исследователей, начиная с древнего Вавилона, а в последние десятилетия как климатологический цикл А. В. Шнитникова, приобретший исключительную актуальность в настоящее время в связи с начинающей фазой глобального потепления.


С помощью удвоенного периода Шнитникова Владимиру Осипчуку удалось объяснить, зная всю ВКЗ, сакраментальную, повторяющуюся фразу ВКЗ о Пяти Днях за д.3а,4г,24б: «Пиймо Суру-питву зо Славою тут П’ятикратно Денно - П’яти ко Ратно Денні! І Вогниці-Вогнища узагальнень розгонимо-узгодимо-Хомь! Зо Дубами по Добах. І тако Снопа Снів Пам’яті Волі Велеса волочимо-Влесчемо і речiмо Хвалу Оне про Нього. Єсь ми ДажьбОви внуче i не сміємо-Хомь!-Занехаяти Слави Нашії за Віки Віко-Вічні. Се бо Антiями були-Хомь! - По Русь-Ко-Ланi! Іздревле, із ДеРеВолі Древлян були-Хомь!- Русе і прибудемо-Хомь! Оними! У Волинь! Се Божа Волинь iде попереду i биє враже, яко Хоробра, ХороБора є се. I та Волинь є ПерВище Родом, ПервоРодом є се - і се Осередьце, се Овия! I Антіям Межи-Миру одержувати Побiди надо ГоДiями i розтрощувати-розтаращувати на Оба Поли».


То есть, Владимиром Осипчуком предлагается ввести собственное понятие Шестого Дня Творения Человека за ВКЗ протяженностью 3600 лет с точкой отсчета Шестого Дня от рождения Ора Велеса 1432 года до х.е. или на момент 18000 лет от Начала Руси. То есть, мы сейчас находимся с Вами в Конце Шестого Дня Творения, формально заканчивающегося около 2168 года, когда свершаются 21600 лет Правого Движения на Сварожьем Коло. Но основные события уже произошли и пришла пора мировой Духовной Жатвы, уже Двух Кругов Сварога, тоже открытых впервые Владимиром Осипчуком. Вчитайтесь в текст за д.36а: «ЯкОве вращатися-возвращатися мають Кола СвА-ражьє до Нас. Й Часи Щасні Тиє ЗаСвіту-ЗаСіву-ЗаСвідомості засвядощуть! Ідуть донні до нас! Рече-Хомь!- Й Матір Славна Своя, яко же діяти будемо-Хомь! – Бого-ОрАнтити! - Обороняти в бранях-ЗемлеЗемь Нашу ліпше ВенеДів! ЯкОве йдучи до Западі Суре - i тамо перед вражеземними Раящуть І хибну-хибенну-хінову Вiру ймуть удержувати-Сен!-Тисову Сень на них! Бор Овинь бо Борусеньський, Суст, рече, яко єсь Силенний Силень, А Людь та й вірувати мають у СлоВеси Тия? I не єсь ми, семисьомі, глупі глупеї нерозумленнi, та й вiрити не ймемо-Хом! До того ж узрієте-Вещiє ВенеДії повертаються осідати се до ЗемоЗемль Наших! У ступи поступу степів ДеревЛiйних Деревлян та й глядіти ще Вещіє Пещери-Чари в Україні, яко во Дні Походу-Уходу-Ісходу одо П’ятирiчеце i Семерiччя».


Рукопись рассчитана на интеллигентов, которым дорого историческое прошлое Отчизны.

Заслуженный деятель науки и техники Украины, д.т.н., профессор, Академик Академии оригинальных идей
Арнольд Кулинкович,
25 июня 2007 года,
г. Киев, улица Богатырская...


 

До початків державотворення України-Руси в  ІУ столітті

“Слово о полку Ігоревім” давно визнане енциклопедією давньоруської культури. Більш ніж за 200 років від появи його першодруку вченими напрацьовано величезний пласт дослідницьких робіт, в яких ретельно вивчено історичні передумови появи цієї священої для кожного українця літературної пам’ятки, її епоху, простежено вплив “Слова” на літературу від часів середньовіччя до наших днів. Кожна епоха, кожне покоління дослідників та шанувальників “Слова” збагачували загальну його скарбницю новими науковими працями, перекладами, переспівами, літературними інтерпретаціями. Не є виключенням і початок ХХІ століття. Саме зараз київський поет, літературознавець і математик за фахом Володимир Осипчук знайшов, на мою думку, ключ для нового прочитання цієї унікальної пам’ятки, яке висвітлює досі не осягнутий її зв’язок з “Велесовою Книгою”. Він звертає увагу на добре відому фразу “Слова” про Віщого Бояна, який складав пісні “старому Ярослову, храброму Мстиславу, іже зарізав Редедю перед полки касожскими, Красному Романові Святославлічу», і переконливо доводить те, чого до цього часу ніхто не помічав – у наведеному уривку мова йде про тьмутороканських князів, перший з яких (“старий Ярослов”) зовсім не Ярослав Мудрий, як це сприймалося донедавна, а один з героїв “Велесової Книги”.


Подібних відкриттів у Володимира Осипчука чимало. Одни з них стовідсотково переконливі, деякі інші – диспутивного характеру. Разом вони слугують переконливим доказом автентичності “Велесової Книги” і в котрий раз підтверджують автентичність самого “Слова”, разом з тим відкриваючи нові глибини його неосяжної сутності. До того ж, після цього нового прочитання, “Слово” не втрачає своєї поетичної сили. Навпаки, воно оновлюється, стає ще більш поетичним, чарівним, привабливим.
Не можу не відзначити, що загальновизнаний шедевром давньої української літератури цей твір відтепер стає ще й унікальною пам’яткою державотворення давньої України-Руси, зберігши на своїх сторінках не лише свідчення про державотворчі процеси Київської Русі ХІ – ХІІ століть, а й більш глибинні, притаманні нашим предкам з ІV cтоліття. Все це набуває особливої ваги саме в наш час – час пробудження політичної свідомості нації та подальшої розбудови Української Держави, час оновлення історичної пам’яті українського народу.


Тому підтримую загальнокорисну працю Володимира Осипчука, бажаю успішного її завершення і якнайшвидшого видання, звертаючи його увагу на бережливе ставлення до тексту Мусін-Пушкинського першодруку, який на сьогодні слугує першоджерелом при вивченні “Слова”.

Святослав Воїнов, словознавець, кандидат філологічних наук
липень 2005р, м. Київ

 

 

Рукопис Войнича (англ. Voynich Manuscript) — таємнича книга, написана не менше ніж 500 років тому невідомим автором невідомою мовою. За результатами радіовуглецевого аналізу чотирьох зразків манускрипту в 2011 році групою вчених університету Аризони (США) на чолі з Грегом Ходжінсом було встановлено, що рукопис був створений між 1404 і 1438 роками. [2] У рукописі присутнє тільки одне реалістичне зображення міста, на якому видно замкову стіну з зубцями типу «ластівчиний хвіст». На початку XV століття такі зубці зустрічалися тільки в(пізніше вони стали більш поширеними). [3]

«Рукопис Войнича» намагалися розшифрувати безліч разів, але і досі не існує повної версії реконструкції всього тексту. Таку назву книга отримала через американського книготорговця польського походження, вихідця з території сучасної Литви Вілфріда Войнича (чоловіка відомої письменниці Етель Ліліан Войнич, автора «Овода»), який придбав її в 1912 році.

....

У 2010 р. з'явилося декілька нових версій прочитання окремих сторінок т.зв. «Рукопису Войнича», в яких саме підхід Дж. Стойко брався за основу методу реконструкції тексту.

Спочатку була зроблена спроба реконструкції, результати якої були опубліковані як розділ «Рукопис Послання Ора-Божа» у книзі «Гора Ора» (В. С. Осипчук-Скоровода «Гора Ора» — Київ: ФОП Стебляк — 2010 — 160 с), і яка є так само варіантом реконструкції лише окремих фрагментів тексту. Для можливості порівняння двох різних версій прочитання, з 11 сторінок (1v,1r; 15v; 16v,16r; 43v,43r; 44r; 58r; 77r; 99r), реконструкції яких здійснив В. Осипчук-Скоровода, — 8 сторінок були ті ж, що і у «Листах до Ока Божого». Хоча версія прочитання, опублікована В. Осипчуком-Скороводою істотно відрізняється від тієї, що була запропонована Дж. Стойко, слід зазначити, що за своїм змістом вона виявилася ще більше незрозумілою, як деякий єдиний смисловий текст. Одне з головних досягнень цієї спроби реконструкції текстів «Рукопису Войнича» можна вбачати у тому, що завдяки ній було поставлене питання про необхідність дотримання побуквенної відповідності між графемами оригінала і приголосними в словах, які використовуються для реконструкції.

Постійна адреса статті: Вікіпедія

 

 

Неосяжна сутність «Слова…»

Відбулася презентація книжки Володимира Осипчука-Сковороди «О милий Боже України». Йдеться про «Слово о полку Ігоревім».

Більше ніж за 200 років од появи його першодруку вчені напрацювали величезний пласт дослідницьких робіт, у яких ретельно досліджуються історичні передумови появи цієї дорогої для кожного українця літературної пам’ятки. Досліджували й епоху, коли писалося «Слово…», простежили і його вплив на літературу від давніх часів до наших днів. Кожна епоха, кожне покоління дослідників «Слова…» збагачувало його скарбницю новими науковими працями, перекладами, переспівами, літературними інтерпретаціями. Не є винятком і ХХІ століття.
Саме нині математик, поет і літературний критик, член Національної спілки письменників України, також співавтор розробки великого Герба України (з художницею Валентиною Чорномарченко), Володимир Осипчук-Сковорода знайшов свій ключ для нового прочитання цієї унікальної пам’ятки. Висвітлює досі не осягнутий її зв’язок з «Велесовою книгою». Дослідник робить чимало нових відкриттів. Одні з них вельми вірогідні, деякі інші – дискусійного характеру. Проте разом вони слугують переконливим доказом автентичності як «Велесової книги», так і самого «Слова…», відкриваючи все нові й нові глибини його таки неосяжної сутності. До того ж, після саме цього нового прочитання, «Слово…» не тільки не втрачає своєї поетичної сили, а навпаки, оновлюється, стає ще більш поетичним, привабливим, неповторним.

Книга Осипчука-Сковороди написана на основі реконструкції «Слова...» культуролога Миколи Ткачука, а не «московської», яку вважають оригіналом. На думку автора, завдяки цьому «книга формує і відкриває новий напрям мислення і розвитку українського світогляду». Книгу Осипчука-Сковороди культуролог Микола Славинський прокоментував так: «Наші літературознавці зайшли у безвихідь. Вони «закреслюють» самих себе. Для розвитку української культури нам якраз і потрібна така «свіжа кров» поета-технаря. Такі люди, як Володимир, можуть по-новому, незаїжджено читати «Слово...». Математик-поет уміє так поглянути в глибину, висловити здогади, після яких не можна сказати, що «Слово…» –  це твір трьох народів. «Слово...» – одного народу, українського. Те, про що говорить автор, досі ніхто не сказав. Чи то боялися, чи просто цього не знали. Ця книжка –  камінь, кинутий у застояне болото».
Слушно зауважити, що загальновизнаний шедевр давньої української літератури відтепер стає ще й унікальною пам’яткою державотворення України-Русі. Зберігши на своїх сторінках не лише свідчення про державотворчі процеси Київської Русі ХІ – ХІІ століть, а й більш глибинні, притаманні нашим предкам, він є унікальним історичним джерелом початків Русі. Все це набуває особливої ваги саме в наш час – пробудження політичної свідомості нації та подальшої розбудови Української держави, час оновлення історичної пам’яті українського народу.

Тетяна Опанасенко

Постійна адреса статті: Як справи, Київ. Культура.

 

Володимир Осипчук-Скоровода та його «Родень»

26 травня працівники бібліотеки-філіалу № 10 запросили своїх користувачів на зустріч із Володимиром Скороводою – членом Спілки письменників України, літературознавцем, поетом, публіцистом, журналістом, піснярем.

Не дивлячись на те, що пан Володимир проживає у Києві та має надзвичайно мало вільного часу, він все ж таки завітав до Білої Церкви, щоб презентувати свою нову книгу «Родень». Це збірка «транстисячолітніх сонетів».

Літературний доробок автора оригінальний і самобутній та претендує означитися сонетною лінгво-археологією. Сонети Володимира Осипчука-Скороводи несподівані, не наслідують жодну відому сонетну школу. Його сонети про глибинне, автентичне, інколи незбагнене. А поруч з ними поезія про Чорнобиль, неньку Україну, українську мову, Ліну Костенко, Тараса Шевченка, Степана Руданського...

Своїми враженнями про «Родень» поділилася з присутніми Ірина Гуральник. На її думку, ця книга філософська і неординарна, змушує подивитися на життя, історію та літературу з іншого боку. Її не можна прочитати за кілька днів, адже кожен сонет потребує осмислення.

Гості бібліотеки мали змогу почути пісні написані на слова Володимира Скороводи у виконанні Народного артиста України Віталія Білоножка та Заслуженого артиста України Василя Волощука.

Володимир Семенович вирізняється з-поміж плеяди літературознавців та поетів критичним та абсолютно непередбачуваним поглядом на життя, поезію, відомих людей. Читати його твори не просто. Кожен сонет вимагає зосередженості та аналізу. Читач може погоджуватися, чи не погоджуватися з думками автора, але байдужим він не залишиться.

Олександра Нагорна

Постійна адреса статті: Бібліотеки Білої Церкви

 

Современные украинские упанишады (размышления о творчестве Владимира Осипчука)
Контакт с мыслящей материей Матери?!

С поэтом и журналистом Владимиром Осипчуком я познакомился несколько лет назад. Сначала это знакомство было заочным – он принимал участие в литературной редакции журнала Украинской академии оригинальных идей "Iдея", где была опубликована моя программная статья "Закон свiтової гармонiї" (ч.3, 1995) и “Тріадність і кількісні закономірності” (ч.2, 1994). Спустя какое–то время Владимир пришел ко мне в кабинет брать интервью и принес номер журнала "Надзвичайна ситуацiя", со своей статьей, в которой была ссылка на мою работу. Но интервью не получилось, получилось нечто большее – долгий, затянувшийся на многие месяцы и даже годы разговор о фундаментальных проблемах общества и мироздания. Владимир подарил мне сборник своих стихов "Вiстина" – стихов очень необычных, порою предельно простых, порою сложных, смысл которых доходит не сразу. По своей манере поэзия многим напомнила мне творчество очень лю­бимого мною российского поэта Велимира Хлебникова: та же повышенная роль, которая уделяется слову, звуку. У Хлебникова достаточно внести в слово малейшее изменение – произнести звонкий согласный, как глухой или наоборот – и смысл слова коренным образом преобразуется: например, слово "дворяне" прев­ращается в слово "творяне" (творцы). Этот прием подхвачен многими другими российскими литераторами (например, у Зиновьева торжественный коммунистический штамп "Сияющие высоты" превращается в насмешливо–гротескное словосочетание "Зияющие высоты", указывающее на ту пропасть, в которую завели страну большевики). Но Владимир Осипчук поэт, хоть и близкий по духу Хлебникову, но совершенно иного склада. Перефразируя лермон­товские строки "Нет, я не Байрон, я другой...", можно сказать, что Владимир Осипчук не Хлебников, а другой поэт, тоже несущий глубокую философскую тему, но только с украинской душой. Как известно, поэзия очень разнообразна. Есть поэзия "для сердца", поэзия лирическая, близкая миллионам читателей, но есть и поэ­зия "для ума", рассчитанная на более ограниченный круг читате­лей. В поэзии В. Осипчука слиты оба эти потока. Он и лирик–песенник (его песня "Прощай, лебiдонько, прощай" уже звучала по радио в исполнении Виталия Белоножко, равно как и такие песни как «Світлощастя», «Чайка любові-жалю», «Пісня української зорі», «Зустріч з Батьківщиною» в исполнении известных артистов Александра Василенко и Василия Божого (Бокоча ). Он – автор задорного гимна его alma mater – мехмата Киевского университета имени Тараса Шевченко с такими незабываемыми строчками:
Не математика гукає – А мати, мати кличе нас.

Меня, как ученого, конечно же, больше интересует именно "поэзия для ума", поэзия с большим философским подтекстом, которая провоцирует на глубокие раздумья и, в конечном счете, на новые научные открытия. В этом отношении поэзия Осипчука – целая Вселенная, Вселенная настолько необозримая, что отчаиваешься охватить ее всю сразу и начинаешь осваивать ее медленно, постепенно осмысливая крупинку за крупинкой. В. Осипчук, как и В. Хлебников, свободно играет, манипулирует словом. Но эта "игра" (если в данном случае применимо это слово) совсем иного рода. Сухая наука о знаковых системах – семиотика – выделяет две компоненты: имя и то, что это имя обозначает – объект окружающего нас мира, называемый денотатом или десигнатом. И в этой связи "имя – денотат", называемой в семиотике семантической связью, конечно же, главное – денотат. Имя – нечто вторичное, несущественное, как номера домов, как названия улиц. Сегодня одна нумерация домов, завтра взяли и перенумеровали. Се­годня одно название улицы, завтра городские власти ее уже переименовали. Главное лишь в том, чтобы мы побыстрее привыкли к новым именам, и уже не путались. В поэзии Владимира Осипчука слова украинского языка – это не просто имена, а нечто совсем другое. Это – носители не только текущих семантических связей, но и живые свидетели палеосемантики. Это – какие–то волшебные существа, живущие своей жизнью, они свидетели глубочайшей истории, слова оказываются включенными в таинственный мир вза­имопревращений, подвержены как фантастическому распаду на эле­менты, у каждого из которых своя история, так и не менее фантастическому слиянию элементов в новые комбинации. Когда попадаешь в этот странный осипчуковский мир слов-существ, слов-божеств, вначале это ошеломляет, повергает в состояние какого–то шока, невольно хочется воскликнуть: "А разве нельзя писать проще, понятнее!" И только потом начинает доходить до читателя смысл этой "шоковой терапии": нельзя жить только сегодняшним днем, нужно проникнуться великой историей предков. Поэзия В. Осипчука как бы говорит: "Войди в этот сказочный мир слов–мавок, слов–божеств, слов–трансформантов, и тебе откроется дорога в неведомое, откроется дорога к новым научным открытиям!" Воздействие большой поэзии на читателя, конечно же, сугубо индивидуально.

Мне хочется рассказать на собственном примере, как оказалось важным для меня осипчуковский призыв к палеосемантическому осмыслению ключевых слов современного языка. Меня, как ученого, всег­да интересовала особая энергетика, непостижимое величие слова "Русь". Откуда оно? Где его истоки? И сразу же сопряженный вопрос, сопряженная проблема: "А сколь же длинна история Руси?" Ключом послужили строки Владимира Осипчука, которые лично мне представляются просто гениальными:
Усi слова колись були богами, Великими, маленькими, – збулись!"
Стоило только задуматься над этой проблемой, и сразу же озарение: несомненно, слово "Русь" – одно из первослов Homo sapiens, оно входило прасловарь нашей праматери–Евы (не биб­лейской Евы, а той матери Евы, прародительницы всего челове­чества, существование которой доказали совсем недавно ученые-цитологи). Еще в Античности возникла "эвкоподражательная" теория языка, согласно которой первые слова-звуки человек за­имствовал у звуков окружающей его природы. Эту теорию разрабатывали и ученые эпохи Просвещения (XVII – XVIII века), причем специально рассматривали кульминационную ситуацию–встречу человека с хищником. Естественно реакцией хищника было рычание и шипение – угрожающие звуки Р–Р–Р или БР–Р–Р, а также Ш–Ш–Ш или С–С–С. Итак, звуки–слова Р–С или БР–С в том первословаре архантропа, по–видимому означали хищника, хищника вообще. Пер­воначально, по–видимому, это был пещерный медведь (как доказы­вал известный украинский археолог Н. А. Чмыхов, культ пещерно­го медведя существовал уже у неандертальцев). Название медведя во многих индоевропейских языках (но не у словянских – почему, об этом далее) содержат эти Р–С и Б–Р (латинский: uRSus, не­мецкий: BaR, английский: BeaR). Когда же человек вышел из пе­щер в степи и леса, то это же звукоподражательное слово стало обозначать и крупных хищных кошек – барса ("БаРС"), рысь ("РыСь"), тигра, льва. Позже, когда люди начали обожествлять зверей, как своих тотемов–первопредков, словом "Русь", по крайней мере, некоторые племена стали называть тотема своего племени. Зверя, которого племя считало своим тотемом, запрещалось называть прямо, по имени, а лишь иносказательно: "тот, который про мед знает" ("медведь"). Затем это имя тотема пе­решло в название племени ("русь"), а еще позже – на террито­рию, которое это племя заселяло ("Русь") и, естественно, на многие топонимы ("река Рось"). Итак, слово "Русь" – первослово (элемент "рош" языковеда Н. Марра), возраст которого не менее ста тысячи лет – так оценивают ученые время, когда жила праматерь Ева. Интересно, говоря кошке "брысь!", почему мы уверены, что этот хоть и одомашненный, но все же хищник, нас поймет? Мы подробно остановились на этом частном исследовании «Откуда Русь пошла», чтобы под­черкнуть какое огромное значение имеет развиваемая Владимиром Осипчуком концепция особой значимости палеосемантики слов сов­ременного украинского языка. Однако осипчуковская палеосемантическая фантасма­гория – очень важная, но отнюдь не главная сторона его твор­чества. Главное – глубинное содержание его поэзии и прозы. Чувствуется, что несет он какую–то огромную и трагическую украинскую правду, такую огромную и фундаментальную, что ее и стихом выразить трудно.

"А що як я, – останнiй українець..." В этой строке чувствуется и огромная боль, и великая надежда на грядущее коренное обновление нации. Строки «Собі самому й вам кажу: вернімось, Вернімось до глибин своїх батькiв! еще более адресны. Они как бы вопрошают: "А что мы знаем о великой культуре наших далеких предков?"
Вскоре мне раскрылась тайна той великой правды, которая мучила Осипчука. Однажды Владимир принес мне газету "Київська Русь" со статьей неизвестного тогда мне автора – П. И. Комнацкого. Название статьи ошеломило меня: " 20 000 рокiв хроно­логiї "Велесової книги". До этого визита Владимира я, приз­наться, ничего не знал о "Влес–книге". "Володя! Ради Бога по­могите мне подобрать всю литературу о "Велесовой книге", я хочу составить собственное представление о ней!" И мы начали ра­боту над "Велесовой книгой". Я ученый–циклист, у меня свои методы решения научных задач. Когда я начал, как говориться, "с пристрастием" исследовать текст проблематического памятника, то очень скоро убедился, что текст, Безусловно, древний, подлин­ный. Такой сложный по составу и обилию фактажа памятник просто невозможно подделать! Убедился я и в том, что подлинной науч­ной экспертизы памятника не было, была лишь (со стороны противников подлинности "Влес–книги) поток конъюктурных, о потому безответственных и бездоказательных высказываний. Меня порази­ла вычисленная П. И. Комнацким по материалам "Велесовой книги" дата древнукраинского (точнее – древнего бореального) календа­ря – 19 424 г. до х.э. Ведь это же не какая–то случайная дата, а очень важная узловая точка космогеофизическо–геологического одиннадцатитысячелетнего цикла – начало финального плейстоце­на. Случайного совпадения здесь быть не может. И сразу поток вопросов: неужели наши далекие предки из плейстоцена, из ка­менного века, умевшие изготавливать лишь до смешного малое (по современныи меркам) число орудий труда, уже имели представле­ние о длинных космогеофизических циклах, которые и современные ученые далеко не всегда признают, и не только имели представление, но и умели определять их узловые точки? И еще один уди­вительный и сенсационный момент, с которым я столкнулся, изучая "Велесову книгу": этот удивительный древнеукраинский куль­турный памятник содержит рафинированную систему глубочайших философских категорий (выраженную простыми, понятными сла­вянскими словами – Права, Ява, Нава) и отточенную "формулу Ми­роздания" – безусловно вершину мировой философской мысли. О какой подделке можно в данном случае говорить, когда ясно, что это – результат многовековой и даже многотысячелетней работы многих поколений мудрецов по осмыслению окружающего нас мира! Из текста «Велесовой книги» явствовало, что украинский народ (как, впрочем, и все славянские народы) ограблен, у него украли самое дорогое – его древнейшую, оттачивавшуюся не один десяток тысяч (!) лет культуру.

Это–то и было той великой украинской правдой, которую интуитивно чувствовал Владимир Осипчук и ко­торая питала (и питает сейчас) его творчество. Вопреки мифу о том, что христианизация на Руси проходила мирно, "без инквиза­ционных костров и мечей крестоносцев", "Велесова книга" свидетельствует, что христианизация Руси шла по самому жестокому сценнарию – сценарию порабощения, при котором тщательно и последовательно уничтожалось все, что свидетельствало о великой культуре языческой цивилизации. "Рабы не должны ничего знать о своей великой истории!" Характерно, что в метрополиях мировых религий – в Греции, в Риме те же самые христиане бе­регли свои языческие культурные памятники – поэмы Гомера, Лук­реция и Вергилия, исторические сочинения Геродота и Тита Ли­вия, философские трактаты Платона и Аристотеля, речи Демосфена и Цицерона. Арабы тоже почтительно хранят свои древние культурные памятники – доисламскую поэзию. И в то же время культура покоряемых «варваров», в данном случае – великая древнесла­вянская языческая культура, подвергалась безжалостному уничтожению!

Вскоре В. Осипчук привел ко мне и самого автора сенсационной статьи – П. И. Комнацкого. "Петр Иванович! – не удержася я, – Вы понимаете, что Вы сделали научное открытие величайшей важности: Вы раскрыли содержание "Велесовой книги" как уникального макроистори­ческого памятника, равного которому нет в человеческой культу­ре!" П. И. Комнацкий рассказал нам о своей работе над новой интерпретацией и переводом на украинский язык "Велесовой книги". Некоторое время спустя В. Осипчук организовал наши выступления по теме "Влес–книга" – дайджест 20 000 рокiв української iсторiї" в Доме литераторов и в Доме ученых.

Очень заинтересовала меня разрабатывающаяся В. Осипчуком тема «Сварожьего кола» – солнечного Зодиака, которая трактовалось им как разгадка «рисунка» двадцатитысячелетнего исторического пути украинского народа. Как и многие другие, эта попытка Владимира Осипчука прорваться в новую, неизведанную область знаний оказалась эвристически ценною. Сразу же возник вопрос: А какова же реальная продолжительность «Сварожьего кола»? Период прецессии земной оси составляет 26 тысяч лет. Однако эллиптическая орбита нашей планеты также вращается, что приводит к уменьшению наблюдаемого на Земле периода прецессии. Этот период, как полагают астрономы непостоянен, и колеблется от 19 до 23 тысяч лет, составляя в среднем около 21 тысячи лет. Я обратил внимание на то, что согласно древнегреческим мудрецам Лину и Гераклиту одиннадцатитысячелетний цикл имеет продолжительность 10800 лет. Это свидетельство очень важно, поскольку именно Лин, один из самых древних мудрецов Эллады, был знатоком древних учений предков славян – пеласгов (он вво­дил в практику письма пеласгический алвафит). “Период Лина–Гераклита”, скорее всего это значение было заимствовано у пелазгов) обладает очень важной для меня особенностью: он очень близок к циклу и серии элитных циклов, которые я назвал “золотыми” и которые играют в Мироздании исключительно важную роль. Нетрудно рассчитать очень точно, какова же продолжительность «Сварожьего кола» в предположении, что это–«золотой цикл». Расчет дает период 21476 лет–интервал времени, очень близкий к тому, который прошел с начала Древнерусской эры (по П, И, Комнацкому–19424 г. до х. э.). Таким образом, очень скоро, уже в ХХІ веке должен наступить «Зоодиакальный юбилей» Руси. Более точная дата – 2052г. Эту дату я уже указывал в одном из своих прогнозов, как очень опасную с точки зрения социальных потрясений. Дело в том, что в истории очень четко прослеживается «цикл казненных монархов», продолжительность которого 12 солнечных максимумов, то есть около 133 лет. Космогеофизическая обстановка складывается на планете столь неблагоприятная, что в тех странах, где обострилась социальная напряженность, происходит «взрыв». (восстание Уота Таллера в Англии–Великая крестьянская война в Германии–Революция Кромвеля в Англии и одновременно борьба Богдана Хмельницкого против польского ига–Борьба Вашингтона за не–зависимость в Америке и следом – Французкая революция – свержение монархии в России). Следующий крупномасштабный социальный взрыв должен произойти ок. 2050 г., как раз через четыре века после восстания Богдана Хмельницкого и практически тогда, когда должен наступить согласно нашим расчетам «зоодиакальный юбилей» Руси. Именно в это время, если социальное напряжение не будет снято, на Украине может появиться «второй Богдан».

Но это - не самый страшный прогноз. Владимира Осипчука очень беспокоили прогнозы известного украинского биогеографа и «катастрофиста» Виталия Полищука. Речь шла о самых грозных явлениях, которые известны в человеческой истории – о потопах типа Ноева. Осипчук свел нас, двух профессоров и к тому же обоих - академиков Украинской академии оригинальных идей. Мы, как водится среди ученых, сразу же заспорили. Меня повергли в шок карты, приведенные в монографии Полищука. По некоторым, самым неблагоприятным сценариям, во время очередного потопа под воду уйдут огромные территории Евразии, в том числе почти вся Украина за исключением района Карпат. Знаменитый биогеограф не видел закона, на основе которого можно было бы заблаговременно предсказать наступления этого сокрушительного бедствия. Работая над этой проблемой, я предложил модель, почему происходят суперпотопы и вывел приближенный эмпирический закон их наступления (эти результаты опубликованы). Оказалось, что самое вероятное время наступления суперпотопа – от настоящего момента до 2061 года. Как видим, опять неприятностями грозит середина XX–го века. Обсудить с Виталием Полищуком полученные мною результаты не удалось - замечательный ученый ушел из жизни. Единственно, что оставалось - выступать на Полищуковских чтениях, которые организовал Владимир Осипчук. Уже прошли Первые и Вторые чтения. Идет подготовка к Третьим чтениям (17 листопада 2007 року, в суботу в БотСаду будуть Дев’яті Читання–ред) . Обо всех тех проблемах, которые затрагиваются в творчестве Владимира Осипчука, проблемах глубоких, актуальных, можно говорить очень долго, возможно это станет когда-нибудь предметом специальной литературоведческой монографии. Сейчас главное дать возможность поэту-новатору и мыслителю высказаться.

 

академик Академии оригинальных идей,
доктор технических наук,
профессор А. Е. Кулинкович
9 апреля 2001 года

 

Кулинкович А.Є., д.т.н., проф., засл. діяч  науки і техніки України (гол. н. с. УКРДГРІ)

 До питання про оригінальність пам'ятника «Велесова книга».

1. Згідно закону трагічного інформаційного розвантаження (Кулинкович, 2003), в історії людства періодично відбувається знищення накопиченого культурного, в першу чергу, філософсько-наукового багатства. Це явище, як дуже своєрідна реакція на закон Энгельса-Прайса про експоненціальне зростання знань, що загрожує гіперсатурнацією (перенасиченням культурної скарбниці), пояснюється з позицій біоконституційної соціо-логії (Кулинкович, 2002) як зміна епох акселератів-церебротоніків («людей Розуму») і епох ретардатів-суправитатоніків («людей Віри»), або, якщо використовувати терміно-логію Л. Шестова, зміною «епох Афін» та «епох Єрусалиму». Ретардати безжальні до накопичених за попередні епохи  «людей Розуму» знань. («Якщо в цих книгах написано те ж, що в Священному писанні, то вони зайві, якщо відмінне, то вони шкідливі!». Єдиним винятком є культура метрополій, де народжуються світові релігії. («Своє завжди рідне і дороге!»).Так збереглася доісламська бедуїнська поезія, культура греко-римської Антич-ності. Найбільша ж культура інших народів–слов'янських народів, народу майя, хорез-мійців і багатьох-багатьох інших - знищена. В зв'язку з цим першорядним завданням куль-турології є  «відродження, - у кожному випадку, коли це можливо, - втраченого культур-ного багатства» (своєрідна версія концепції «воскресіння батьків» російського філософа М. Ф. Федорова). В зв'язку з цим особливої актуальності набуває проблема освоєння зміс-ту дивовижного пам'ятника слов'янських і взагалі індоєвропейських народів - «Велесової книги», про оригінальність або фальсифіковану сутність якої йдуть нескінченні суперечки з моменту її публікації. Поставлене завдання «воскресіння батьків» вимагає вкрай серйоз-ного відношення до цієї проблеми. А це означає, що потрібно виходити з концепції «презумпції достовірності», неухильна вимога якої: ніхто не має права оголошувати пам'ятник фальшивкою, поки це не доведено строго науковими методами.


2. Почнемо з того, що «Велесова книга» за своїм жанром є «цивілізаційним архівом», точ-ніше якоюсь невеликою його частиною, але все одне «частиною цивілізаційного архіву». Пам'ятник такого жанру підробити надто важко,  необхідно знати нескінченно багато про ту епоху (точніше – про цілу послідовність епох), а це неможливо для окремої людини – необхідний великий колектив винятково обдарованих і досвідчених спеціалістів і, голов-не, відповідне фінансування. Підроблювати можна все, наприклад, піраміду Хеопса, але хто фінансуватиме такий свідомо безперспективний захід? Чомусь вважається, що проблема визначення достовірності, справжності, стародавнього  літературного пам'ятника – це проблема винятково лінгвістична. Але лінгвісти не знають досконально стародавньої мови та її нормативності. Пам'ятник дійшов у сильно пошкодженому вигляді і лінгвісти плутають «історичні шуми» з помилками фальсифікації, тобто вирішують питання на рівні простодушного матроса із відомого кінофільму: бідолаха побачив статую Венери в узятому штурмом палаці і вигукнув: «Хто бабі руки відбив?!». У даному випадку необхідно фізико-математичне і філософське «герменевтичне вчуття» в стародавню епоху, - завдання для лінгвістів, не досвідчених в проблемах філософії і фізико-матема-тичної картини Світобудови, безумовно, нездійсненна.


«Велесова книга» по своєму жанру, як вже мовилося вище, – цивілізаційний архів. Отже, в ньому можна чекати зустріти якусь сокровенно-таємну, яка відпрацьовувалася багатьма століттями, якщо не тисячоліттями, формулу Всесвіту та його Світобудови.
Коли була оголошена програма CETI – програма пошуку позаземних цивілізацій, нау-ково-популярна література була переповнена сюжетами Великого Контакту. У найсприят-ливішому випадку цей контакт уявлявся в такому вигляді. Благородні інопланетяни передають нам деяку
«формулу мудрості», яка в корені змінює пізнавальну ситуацію на Землі. У світлі сказаного питання про оригінальність «Велесової книги» може бути поставлене таким чином. Якщо цей пам'ятник – цивілізаційний архів, то отримавши його, чи можемо ми говорити про ті, що Великий Контакт двох цивілізацій, забутої стародавньої і сучасної, здійснився? Що у «Велесовій книзі» і є та велика «формула мудрості», яка в корені змінює пізнавальну ситуацію на нашій планеті, озброюючи нас новою  світоглядною, зокрема просторово-часовою, парадигмою, абсолютно цілком відмінною від ньютоново-ейнштейнівскої? Парадигмою, яка дозволяє нам лавиноподібно  нарощувати знання, дозволяє поставити виробництво наукових відкриттів «на потік», „на кон-вейер”? Зрозуміло, якщо відповідь  на це питання позитивна, то усякі сумніви щодо  оригі-нальності «Велесової книги» мають бути відкинуті.


3. Така «формула мудрості», коротка і в той же час неймовірно змістовна, формула, яка, на мою думку, є вершиною світової філософської думки, неперевершеної за всю людську історію, може легко бути перекладена сучасною фізико-математичною мовою. Ця лаконічна
формула на дощечці 1, виражена віршами у вигляді двох строф оригінальної форми, з особливою каталектикою (ж-ж-ж-м, же – женская клаузула, м - чоловіча) і цифрологією строфи (25 слів в строфі, всього в двох строфах – священне число 50) :

Праве бо єсь невідомо  уложено Дажь-Богом?
Та ж по Ньому, яко пряже Ся,  тече Явне, -
І так соутворили Живоття наше,
А то, коли одійде, Сьмертьне єсь.
Явь єсь текуща, а творена у Праві,
Навен бо єсте по Тоя,
Доти (до того) єсте Нава, ай потім (по Тих) єсте Нава,
Так в Праві же єсте Яв!
(Реконструкція Володимира Осипчука)

Постульована цією Суперформулою парадигма Світобудови Всесвіту в корені відмін-на від ньютонівсько-ейнштейнівської механістичної парадигми, взятої на озброєння на-шою цивілізацією. Права – апріорний закон, генетична матриця, яка керує саморушною, самойдучою («Ся тече»!) Явою, світом явищ у Всесвіті, розвитком як відсталої, мертвої матерії, так і живої. Права статична (ЧасоПростір!), Ява – динамічна (Час!).


Але Суперформула не обмежується просторово-часовим континіумом, вводячи ще одне вимірювання – Наву, категорію вічної циклічної зміни і оновлення
(«Нава – Ява – Нава»), прабабусю всіх циклічних формул, включаючи Марксову «Товар – Гроші – Товар»). Ява (світ явищ, матерія) розвивається не тільки у просторі та часі, але й вздовж Вісі циклів (або, що теж саме, вісі частот, вісі масштабів, Вісі Анаксагора), причому цей розвиток не тільки і навіть не стільки механічний, скільки інформаційний–у відповідності з Генокодом - Правою. Фрагмент Суперформули:Права «невідомо (незбагненним чином) укладена Даж-Богом» неважко інтерпретувати, у відповідності із сучасним знанням, як те, що генокод Всесвіту (світові константи) формується на основі ідеальної синхронізації, і цій синхронізації зобов'язане підкорятися Все. Фізико-математична формула закону ідеальної синхронізації («Прави»), що описує світову гармонію, надто «по-дитячому» проста, так що її можна вважати апріорно заданою (Кулинкович, 2003, 2004). Це в корені міняє пізнавальну ситуацію, оскільки відкривається новий, виключно важливий канал пізнання – знання черпається не з досвіду,|досліду| і не із заснованих на досвіді приватно-наукових теорій, а бепосередньо «із Прави» без посередників! (із закону синхронізації) з величезною, важко досяжною чи навіть, (чи даже) взагалі недосяжною для досвідченого знання точністю. Зокрема, на цій основі був одержаний закон, який описує «малюнок» історії людства (виду Homo sapiens), що, зокрема, ділить історію людства на п'ять інтервалів, причому кожному такому інтервалу відповідає своя, історично обумовлена «раса». Історія четвертої раси, яка завершує палеоліт, починається, згідно цим розрахункам, в 19424 р. до н.е. Як показав П.І. Комнацький (2002), що розплутав клубок хронологічних рівнянь «Велесової книги», опорною датою наших предків з третьої ери, як це зафіксовано в пам'ятнику, був 19424 рік до н.е. Звичайно ж, це - не випадковий збіг. Новий шлях пізнання зробив можливим поставити виробництво наукових відкриттів в самих різних областях знань – в геології, астрофізиці, космології, біології, фізиці елементарних частинок, культурології і т.д.- «на потік», тобто на щасливий конвейєр Світлого Щастя від Правого Світла.    (Кулинкович, 2001, 2002; Кулинкович А.Є...Якимчук М. А., 2002 2004).

Література
Кулинкович А.Е. „В. И. Вернадский и современные актуальные биогеохимические проблемы биосферологии и ноосферологии”. В кн.«Вопросы системогенетики. Теоретико-методологический альманах. Изд-во КГУ им. Н. А. Некрасова, 2004. 272 с.», с. 245 – 270.
Кулинкович А. Е. Прогноз истории человечества в третьем тысячелетии н.э.:Доклад ла-уреата медали Н. Д. Кондратьева. В кн.: Тенденции и перспективы социокультурной динамики. М., 1999, с. 41 - 77.
Кулинкович А. Е. Биоконституционная социология и моделирование социогенетичес-кой и экономической динамики П. Сорокина и Н. Кондратьева. В кн.: «Соціокультурна і економічна динаміка: закономірності, проблеми, перспективи”. Київ: Інститут економіки НАНУ, 2001. с. 17 – 24.
Кулинкович А. Е. Совершающаяся интеллектуальная революция как необходимое условие возрождения Евро-Азиатской (Православной) цивилизации. В кн.: Перспективы развития российской экономики и ее место в глобальном экономическом пространстве. М.: Международн. фонд Кондратьева, 2000, с. 20 - 26.
Комнацький Петро. Влес-книга. Київ, 2002. 198 с.
Кулинкович А. Е. Фундаментальный закон геологии – закон многоуровневой систем-ной цикличности геологической истории. В кн.: «Циклы как основа мироздания». Ставрополь: СКГТУ, 2001, с. 413 – 432, 550 - 554.
Кулинкович А.Е. Крупномасштабная протосоциокультурная и социокультурная динамика в истории рода Homo за последние 100 тысяч лет (новая концепция эволюции сознания). В кн.: «Научное наследие Н.Д.Кондратьева в контексте развития российской и мировой социально-зкономической мысли». М.: МФК, 2002, с. 118 – 125.
Кулінкович А.Є., Якимчук М.А. Геоінформатика: історія становлення, предмет, метод, задачі (сучасна точка зору) // Геоінформатика.− 2002.− Ст. I, № 1.− С. 7 – 19; Ст. II, № 2.− С. 5 – 19; Ст. III, № 3.− С. 5 – 14; Ст. IV, № 4 − С. 5 – 19.
Кулінкович А.Є., Якимчук М.А. Геоінформатика: історія становлення, предмет, метод, задачі (сучасна точка зору) // Геоінформатика.− 2003.− Ст. V, № 1 − С. 5 – 14; Ст. VI, № 2.− С. 5 – 17; Ст. VII, № 3.− С. 5 – 23; Ст. VIII, № 4 − С. 7 – 24.
Кулінкович А.Є., Якимчук М.А. Геоінформатика: історія становлення, предмет, метод, задачі (сучасна точка зору) // Геоінформатика.− 2004. − Ст. IX, № 1. − С. 5 – 20; Ст. X, № 2. − С. 5 – 14; Ст. XI, № 3, с. 11 – 21; Ст. XII, № 4, с. 5 – 22. 
Кулинкович А.Е Великая древнеславянская философская формула Мироздания (Права – Ява – Нава), ее современная физико-математическая интерпретация и эвристическое значение. В кн.: Міфологічний простір і час у сучасній культурі. Матеріали міжнародної наукової конференції. Ч. 1. Київ, 2003, с. 42 – 43.
Кулинкович А.Е Системогенетика и фундаментальная революция в философии.В кн.:«Вопросы системогенетики. Теоретико-методологический альманах. Кострома:Изд. Костромского госуниверситета им. Н. А. Некрасова, 2004.272 с.», с. 78 – 103.
Володимир Осипчук "Вістина", вид.”Хрещатик”, 1996р. 

 

 Владимир Осипчук-Скоровода

Была вчера на лекции этого писателя-историка-математика-литературоведа "Священні джерела українців". Несмотря на некоторые слишком вольные трактовки автора, получила массу позитивных впечатлений. Вот короткий обзор:

"Часовий інтервал інтересів Осипчука В.С. – від сотворіння Миру до наших днів. Він, згідно  «Книги Велеса» віддаляє у минуле історію Слов’ян більше як на 40 тисяч років від сьогодення, хоча наше літочислення заглиблене тільки до 7519 року, що відповідає нинішньому 2011 року.
Зіставляючи тексти «Книги Велеса» та «Слова о полку і гореві Ігоря» В. Осипчук знайшов у них посилання на тих самих історичних осіб, наприклад, згадування Старого Ярослава   (якого попередні коментатори «Слова о полку і  гореві Ігоря» ототожнювали з Ярославом Мудрим) стосується історичної особи ІУ ст., Арія Оседня-Буса-Божа-Бооса.      
Відповідно Володимир-хреститель є новим Володимиром, який присвоїв собі ймення «красне сонечко». Воно належить Старому Владимиру за СЛОВОМ  і  має ще визначення Трисвітле, - чим не тільки ще раз переконливо підтвердив правдивість та оригінальність обох текстів а й значно розширив інформативність обох книг та збільшив обсяг інформації, яку вони несуть до нас з глибини віків".
"У Велесовій Книзі Заповітній або Великому Київському Заповіті (ВКЗ), написану нашими геніальними пращурами, я вже давно наштовхнувся на надзвичайно цікавий факт: буття чотирьох  Боголісів за д.21: „Маємо многі храни в Новгороді на Волхві–ріці, маємо в Києграді по БогоЛісах. І се маємо на Волині Дулебські храни і в Суренжі, на морі Сурськім і Синьому”. Саме після знаходження Могили сіверського князя Солов’я, яка має ще сакральну назву Стигло, прочиталося відповідне місце у ВКЗ, і читач має переконатися в такій можливості Києградського лісу саме в Броварському лісі–діброві, від якої залишилася легенда про „дев’ять дубів” на яких сидів Соловей–розбійник. Але ж ця ж дев’ятка–десятка є ключем і до розуміння Десятинної церкви Володимира–хрестителя, Десятинної Богородиці, яка за CЛОВОМ є Київською Первісною Софією. Як тепер ясно–це дорога до Тридесятого Світу Трипілля. Ярослав Володимирович збудував нову, відому всім Софію, на місці Руськоланського Тризеня на горі Горені, від якої лишися слід–легенда в образі Горанти, що тепер піднялася над Київом на Майдані. Але чи став зміст її іншим, Неруським, Хозарським, псевдоукраїнським, як того домагався Ярослав–Георгій Кульгавий? Звідси всі непорозуміння. Отже, у нас нині мова йдеться про Сіверське Стигло, яке тепер  до–Стигло за дощетою  21 до нашого розуміння, як і ми до нього. Мене, письменника, який має бути одночасно і теологом і літературознавцем–істориком, надзвичайно зацікавив цей факт і я розпочав пошуки людей, так званих „останців”, які володіють величезними знаннями своєї Праведної історії.
Думка про “оживання” могили Сіверського князя Солов’я є дорогою до оживання Правого, Горішнього Сіверського Трипільського Неба. Соловей не просто ім’я, а порятунок і відновлення традиції Бояна–Солов’я „Старого Времені” за CЛОВОМ. Знайшовши Могилу сіверського князя Солов’я, ми здійснюємо також стикування із Руською Добою та Початком  Руської землі від 368 року та  її героями – лицарями Києм, Щеком, Горивом та їхнім батьком–старим Ярословом–Ярославом.
Ми цього Бояна–Солов’я знаходимо на глибині ІУ століття, в так званому „Бояновому гомоні”. Князь СолоВей веде лінію Щека, чоловічого втілення ТриСвітлого Сонця. “Боянів Гомін” показує дуже складний світ Видіння Вічності чи безтілесного Бога крижованою Людиною. Цей стан Видіння „Сонця Правди” за Тарасом Шевченком, є ключем до усвідомлення „непорочного зачаття” і рятує Поняття Першобога. Подібне видіння й пережив Боян–Соловій разом із братами Києм, Горивом та Батьком Божом. Нащадки ПершоБогів були  крижовані Готами, як 368 року („давній великий Ярослав” та 70 князів) так і 322 року (Ізяслав та 70 князів). Вони, наші Людинобоги, явились знову в ІУ столітті, як від Нижнього Неба так і від Верхнього, і  смертельно наполохали Візантію, яка негайно зібрала Вселенський собор 321 року та й оголосила на спротив Русам богом Ісуса. ВКЗ ж пророчить, що в 20–тисячолітніх нескінченних межах Руської Віри є Руська Доба Русалів від Триєдиної Води, яка змінила 368 року Скіфську Добу від Триєдиного Вогню, а та в свою чергу змінила Добу Трипілля від Триєдиної Землі за 1800 років перед цим! Доба у ВКЗ триває 1800 років. Відповідно теперішня Доба Русалів завершиться 2168 року, народженням нових ЛюдиноБогів, а поки що всі прагнуть Старого, Лівого, а не Правого Водолія. Старий же, який став тепер Лівим  Водолієм був близько 21000 років тому."

Также было сказано, что Кий - ось Земли, Щек и Хорив - ось вращения Земли вокруг Солнца и ось прицессии;
Хортица - остров Индры (Перуна);
Каменная Могила - могила Белояра;
Мидгард - Медная Гора на Луганщине;
...
и так далее в том же духе :)

Может, кто был на его лекциях или читал его книги "Устань у сварзі", "Гора Ора", "Воля Перуна" - поделитесь впечатлениями!

Постійна адреса статті: блог " Центр Славянской культуры в Донбассе".

 

"Воля Перуна". Переворот у перекладі "Велесової книги". Озаріння Шевченка та презентація книги про спадок Шевченка та його просвітлення.

Сьогодні це вже друге представлення книги письменника у нашому місті. Перша презентація відбулась декілька днів тому у крамниці "Білокнижник". Про неї писали. Там, мабуть, були самі язичники, нової фармації, нічого не поробиш -багатенько їх зараз, що повертаються до "рідної віри".
Цього разу були не тільки прихильники, а і ті хто не сприймає жодної, окрім своєї віри, теорії, або науки...
Автор аналізує поезію Шевченка і робить відкриття поетових закодованих у віршах прозрінь...
Також робиться вперше не переклад "Велесової книги", а реконструкція, де кожне слово записане в таблицях відроджується у первісних поняттях не змінюючись навіть при відтворенні того українською мовою, мовою найбільш спорідненою з мовою книги, мови пращурів нашої землі...
На цьому тлі, у ході презентації виникла суперечка між автором дослідження, та науковцями з історичного музею. Основної відповіді, на те, кому у перекладах попередніх авторів "Велесової книги" було навмисне спотворене і кількість років 20 000, замість яких перекладачі дають 2000. Крім того в них повторюється ще одне навмисне переробляння тексту "Велесової книги", де замість слова "кургала" у єдиному числі, вони подають слово "кургани" у множині...Те все було залишене без відповіді. Так двома цими фактами викривлення дійсного складу таблиць була знищена вся праця визнана світовим зборищем науковців, що хочуть приховати справжнє...
Та не все так гладко у тій книзі. 
Якщо в одному випадку автор для свого підтвердження посилається на ікону у святій Софії, Марії Одігітрії, то на моє запитання, що є ікона, яка показує сходження духа святого на апостолів, автор все одно уперто каже, що у Євангелії начебто немає опису того як це відбувається, відкидаючи зображене на іконі...
Про відношення до Олеся Бердника, як засновника оріанства, сказав, що той більш був прихильник християнства... Автор спілкувався колись особисто з Олесем Бердником. А про чисто язичницьке трактування новітнього оріанства паном Миколою Панамаренком з США він теж знає...
Ще одне… Мені не сподобалось, про що я сказав автору, те, що він, називаючи одних з наших пращурів скіфами, нехтує їх самоназвою, яка всім відома, як сколоти... Пан Володимир  Сковорода погодився, можливо, в наступних лекціях то буде враховано... Мені особисто сподобалось непросте спілкування автора з аудиторією - інколи доводилось втручатись директорці музею, щоб трохи збити напругу...
Були знайомі і не знайомі. Знайомі очно і заочно по Фейсбуку, а також нові люди, яких хотілось  послухати. Виступав і пан Юрій Кобзенко, автор книги "Матір мов". Як виявилось він не згоден з автором. Та і автор не у всьому виявився згоден з паном Юрієм. Вони спираються на різну мовну основу, звідти - всі негаразди... Був би третій мовознавець на цьому дійстві - була б і третя думка...
Тож читаємо, навчаємось ...

Постійна адреса статті: блог "Погляд з козацького краю (Дніпро)".

 
вверх